comment 1

Перший семитисячник або на грані можливостей при підкоренні піку Леніна (частина 1)

Цього літа мій хороший товариш і просто смілива людина, вирішив вкотре спробувати себе на стійкість та витривалість,як моральну так і фізичну, і вирішив підкорити один із найвідоміших семитисячників Паміру під назвою Пік Леніна або як його почали називати з 2006 року – Пік Абу Алі ібн Сіни, висотою 7134 м. До цього моменту, Юрій вже випробовував себе, піднімаючись на Base Camp Евересту, зробив успішне сходження на Монблан, а також вирізав дуги на Ельбрусі, в стилі Тревіса Райса.

Перед тим як перейти до розповіді, хочу подякувати Юрі за те, що поділився своїм досвідом та емоціями. Можливо це буде корисним для тих людей, котрі забажають пройти цей шлях в майбутньому.

День 1 – дуже довгий

Переліт через 3 частини світу. В Амстердамі тебе роблять щасливим – «Ваша сумка точно не встигне сьогодні долетіти до Києва». А це означає, що цього ж дня вона не полетить ані в Москву, ані в Ош. І, звісно, вранці не доїде до базового табору. А там все… Крім електронної книжки, паспорта і грошей. Змішавши мій вигляд розпачу з декількома посмішками, дівчинка починає показувати навички кризового менеджменту: всім дзвонити, викликати додатковий наряд грузчиків, просити не закривати багажний відсік літака ще 20 хвилин… В результаті подарувала безліч щастя від зустрічі свого рюкзака у Львові, а також пару зекономлених днів в Оші.

День 2 – ласкаво просимо в Центральну Азію

Прилетіли спозаранку. З Москви був чудовий літак Равшанів і Джамшутів. Хоча, були між ними й пристойно одягнені люди з гарною поведінкою. І трішки альпіністів.

За окремі гроші, нас звісно зустріли, підказали де організувати обмін валют і зв’язок, завезли на годину в супермаркет – і гайда в гори. В супермаркеті була перепалка про те, скільки чого брати – жоден із нас не ходив на таке мультиденне сходження. Більш того, один із нас, як виявляється, ніколи не спав в наметі…

Враження почались вже дорозі: чудові чотири з половиною кілометрові перевали Алайського хребта, на які зимою тебе можуть вивезти на авто і чекати внизу, поки ти фрірайдиш на лижах чи дошці; справжня Монголія між хребтами – напівпустельні величезні абсолютно рівні запилені простори з ґрунтовою дорогою, а потім вони впираються в височенні велетні Паміру; юрти як на картинках. з однією лиш різницею – в них дійсно живуть люди; кон,і як один із основних засобів пересування, та й просто способів вижити.

Незважаючи на те, що мали декілька сотень $ на хабарі прикордонникам, зустрічати їх дуже не хотілось. Все-таки, перепустки в прикордонну зону ми не мали. Вони ж при цьому гарно розуміють наші інвестиції щоб потрапити на Памір, тому могли вимагати практично що завгодно. По дорозі був блок-пост. Наш водій його проїхав на швидкості 80, зовсім не пригальмувавши і, схоже, ні краплі не звернувши увагу на здивоване обличчя прикордонника.

В обід були вже в базовому таборі. Декілька компаній організували тут табори, кожен із доступом до води, туалету, чистими місцями під намети, стаціонарними наметами, душом, юртою-кухнею і юртою-їдальнею. В деяких є навіть баня.

Цього дня вийшли прогулятись рівниною в напрямку гір, з невеличким підйомом до Лукової Поляни. Так-так, на ній дійсно росте зелена цибуля. Перші дні вона успішно акомпанувала більшості наших домашніх страв.

Всі помітили, що “щось болить голова” і “важко дихається”. Добре, що не гірше: через 6 годин після перельоту потрапити майже на 4км без можливості спуститись – то вам не жарти.

День 3 – каменепади і перехід до ABC

Прокинулись, погрузили речі на конячок, заплатили за це купу грошей (2 євро за кілограм, здається) і відправили їх наперед. Воно було того варте, адже кожен закинув кілограм по 30-35 речей. Якби його несли самі, то, певно, померли б від навантаження і висоти.

Домовились з татом, що почекаємо його біля річки. Якби ж ми знали, що до річки йти годин з п’ять. На щастя, вистачило розуму почекати один одного на перевалі – 4,800м, – і, зрештою, ще в деяких точках по дорозі. Ну, і цибулю на поляні теж прихопили.

Найбільший атракціон дня – перехід річки. Проігнорувавши пропозицію перевезти нас на конях за $5, пішли шукати де б її перескочити по каменях. Такого місця. звісно ж, не було, зате був брід. Всього метрів з п’ять, глибина по коліна, проте течія достатньо сильна. Поки роззувались, зі схилу біля річки почався каменепад. Було дуже смішно і трошки страшно босими тікати по крутій стежці, вивертаючись з-під падаючого каміння. На щастя, обійшлось без травм.

Дійшли в ABC (Advanced Base Camp) після обіду. Табір на камінні, на великій морені, за годину ходу від початку підйому і всього за декілька хвилин від найближчого льодовика. Не найбільший з ABC біля гори, але комфортний – ті самі дві юрти, маленьке озерце з чистою водою, пару туалетів, умивальник з дзеркальцем, доглянуті місця під намети, все чисто. І найголовніше – прекрасні люди!

lenin base camp
lenin base camp

Самопочуття не дуже. Ліниво розібрали речі, привезені конями, поставили намети і пішли замовляти вечерю. Це був борщик, плов, цукерки-печиво, чорний і зелений чаї, персики, виноград і щось-там ще. Більш того, в цей вечір спустилась група з Томська. Шестеро з вісімнадцяти членів групи вийшли на вершину і в честь цього їм влаштували святкову вечерю і навіть спекли торт у вигляді Піка Леніна. Нам пощастило отримати по шматочку, авансом.

День 4 – перша вилазка на льодовик

Після сніданку сіли готувати спорядження: підганяти кішки, чіпати антипідлипи, розбирати петлі і карабіни, і найголовніше – лекція по пересуванню льодовиком, страховці і спасам з тріщини.

Всі почувались трохи паскудно. Але на льодовику стало ще паскудніше. Йшли години дві, майже до кінця плоскої частини. Певний час шукали прохід на льодовик – все зблизька виявилось не так просто, як на картинці-схемі сходження.

День 5 – відпочинок

Всі деморалізовані. Висота 4,400м давить. Про вихід далі хлопці навіть розмовляти не хочуть. Щоб розрухатись, вирішили піти на найближчий горбик, в народі називається Кала Патар. Підйому пару сотень метрів, вершина десь на 4,800м. Гарна стежка, добре йдеться. Тато пішов вперед і навіть спустився до якогось озера окунутись, поки ми плентались позаду.

На вершині шоколад, вода, книга (тільки в мене – такий ось я задрот, на 5км йду з книгою) і пару годин нічогонеробіння, яке включало навіть танці, кам’яну архітектуру всупереч гравітації і стійку на голові.

Допомогло. Після обіду вирішили що всім краще і завтра треба йти в Л2, а може й трішки вище. Цілі: закинути груз і акліматизуватись.

п.с. Продовження розповіді читайте у другій частині.

1 Comment so far

  1. Pingback: пік леніна

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *