comment 1

Перший семитисячник або на грані можливостей при підкоренні піку Леніна (частина 3)

Третя і заключна частина статті про підкорення піку Леніна. Попередню Ви можете прочитати тут.

День 10 – Штурм

Задача №1 – Вижити. Хоч і з чехами, але по-великому рахунку я сам.

Задача №2 – Подивитись як організм себе поводить на пристойній висоті.

Вийти на вершину – не задача. Процес. Вийде – прекрасно. Не вийде – ну і ладно, фокус не в тому.

штурм вершини (6900 м)
штурм вершини (6900 м)

Вихід з Л3 починається з довгого спуску, скидається з 250 метрів висоти. Це все страшенно важко набирати. Підйом крутий, по гребню. Після третього привалу сказав чехам, нехай йдуть вперед. В них в рази краща як акліматизація, так і технічна підготовка. Їхній керівник працює гірським гідом в Альпах, наш ровесник. Дівчата теж сильнючі, це помітив ще вчора, під час розкопок місця під намети. Був ще четвертий, але він почувався гірше і пішов вниз з Л3.

Перед тим як чехи пішли, дівчинка подивилась на термометр. Здається, там було -18. І сильний вітер.

штурм вершини (6900 м)
штурм вершини (6900 м)

Ніж. Це десь 6,700. Вузький крутий гребінь, метрів 70 по вертикалі. Дуже незручно протоптаний, зате висять перила. До цього перила висіли лише на декількох коротких секціях між ABC і Л2. Я без системи, залишив її кілометром нижче. Чіпляюсь петлею до лямки рюкзака – і вперед. Йдеться дуже важко, кожен крок як ключовий. Згадую розповідь гіда внизу “мені після ножа треба менше години до вершини”. Слова томічів після спуску “ми з ножа піднімались ще чотири з половиною години”. Орієнтую себе на останніх, з надією що зможу трошки швидше.

Світає. Стає тепліше. Видно гори в Таджикістані. Як я потім взнав, Піки Корженевської і Комунізму.

пік Комунізму справа
пік Комунізму справа

Кожен крок дається неймовірними зусиллями. Ніколи не ходив настільки повільно. Один крок – і чотири цикли вдохів-видохів.

Пройшов хлопчину який тут ночував, без палатки і без спальника. Виглядає жахливо, кашляє, питає яка година і скільки ще йти. Поняття не маю як і чим він думає, але виглядає цікаво – забити на всі правила і свідомо піти на холодну на висоті, просто тому що звідси близько до вершини.

Після ножа ще один крутий підйом, всім дається дуже важко. З нього довгий перехід – і вуаля, Плато Парашутистів, 6,800-6,900. До вершини зовсім трошки. Її видно. Ще всього годинку часу. Сили наче є.

Маю сказати, що до цього моменту я вже довго кашляв. І, знаючи симптоми набряку легень, уважно за цим спостерігав. При виході на плато до кашлю додалась кров. Враження, ніби викашлюєш власні легені. В принципі, це майже так і є. Рація, дзвоню татові.

  • На Плато Парашутистів. До вершини година, фізично дойду 100%. Але почалась кров з кашлем. Дихати все важче.
  • Ну, дивись. Можеш іти, але якщо повториться – розвертайся.

Внизу команда табору чула розмову. Після зв’язку запитали “І що, в нього вистачить розуму розвернутись?”“Не знаю, подивимось.”

Повторилось через п’ять хвилин, ще до кінця плато. Розумію, що дійти – взагалі не проблема. Але знаю, що ще треба вернутись. І що набряк – це смертельно. І що сім кілометрів висоти – це не Монблан чи Ельбрус, з яких можна відносно швидко й легко спуститись в долину, як би погано тобі не було. Треба розвертатись.

Роздивився, ехнув, прокашлявся – і вниз.

На спуску адреналін відійшов і з’явилась втома. Кашель дуже часто і дуже важко. Ноги не хочуть переступати. В голові бажання впасти і заснути. Пам’ятаю про ризик набряку легень, мозку і серцевої недостачі. Але не знаю симптомів останньої. Як виявилось, до неї пару кроків – спершу ламається воля (check!), далі відмовляються м’язи (check!). Тільки після цього не витримує серце (thanksGod, nocheck).

Ще не дійшовши до Л3 взнав знизу, що одна з чеських дівчаток впала і лежить на 6,900 з черепно-мозковою травмою. Звісно, ніяких рятувальників немає. На вертоліт теж можна не надіятись. Навіть якщо пілот сьогодні тверезий, спробуй ще до нього додзвонитись, а також отримати добро від страхової компанії. І це на горі, де навіть в Базовому Таборі зв’язок фрагментарний. Справляйся своїми силами.

Забігаючи наперед – тато дав консультацію і навіть погодився дочекатись внизу і зашити обличчя, якщо треба. Не почувши від них новин, вирішили що не треба. Потім Ваня сказав що її наче спустили на наступний день, все ок.

Виглядав я, певно, дуже погано. На Л3 азіати запитали чи все добре і принесли гарячий апельсиновий сік. На Л2 запитали чи все добре і дали чай.

Сковорідку проходив дві з половиною години. Це при тому, що на спуску вона проходиться за хвилин 40. Сходила лавинка, але до стежки не дійшла. Тріщини за останні дні відкрились набагато сильніше, місцями було дуже страшно самому. Але це вже вечір і на горі ні душі.

Тато вийшов назустріч. В якийсь момент він мене побачив на горі, ми зв’язались по рації. Я якраз переходив величезну тріщину по мості. І раптом – в мене сідає батарея і в цей же момент мене візуально від тата закриває горбик. В нього, звісно, думка що я провалився. І нічого не можливо зробити – між нами години ходу, та ще й він застряг на великій тріщині, яку знизу не перескочиш. На горі нікого, з Л2 до мене теж іти не менше години, та ще й вечоріє.

На щастя, через 15 хвилин візуальний контакт відновився. В дев’ятій годині ми накінець-то зустрілись. Тато забрав рюкзак і ми пішли полями додому. Трошки заблудились, на підході до найближчого табору запитали в когось дорогу. Це виявились ті ж пітерці, що зичили каремат на Л2. Вони не лише показали дорогу, але й піднесли рюкзаки і довели нас, хоч це й вилилось в додаткові півтори години ходу по язикам льодовиків. Та ще й мало не опівночі. Прекрасні люди, величезне їм дякую.

base camp
base camp

Внизу стіл з чотирма видами м’яса: два кебаби, шашлик, смажена курка. Нагадаю, все на висоті 4,400! На вечерю приєднався чех, який вранці пішов з Л3 вниз. До речі, це його дівчинка впала під вершиною. Я говорити майже не міг – важко було спіймати секунди між приступами невпинного кашлю.

День 11 – Забіг на швидкість. Додому, до рідної хати.

В цей день зіпсувалась погода. В цей же день був швидкісний забіг на вершину. Виграв хтось з Пітера, встановивши минулорічний рекорд – 5 годин 20 хвилин. І це ще він трохи блуданув під вершиною

Бігунам на спуску наказали допомогли транспортувати чешку. Звісно ж, жодних заперечень.

Ми поснідали, зібрались, і пішли вниз, в базовий табір. По рації нам забронювали місце в маршрутці вниз. Сказали бути в БЛ в п’ятій годині.

Всього йти близько 15 кілометрів. Довго, рюкзаки важезні. Річку переїхали на конях, за двісті сомів – це біля чотирьох доларів. Коли доходили до БЛ, погода взагалі спаскудилась: хмари, сильний вітер піднімає рівнинну пилюку, чорне небо – ознаки сильної бурі.

go home
go home

В третій годині доходимо до табору і бачимо – їде маршрутка, явно збирається в Ош. Махаєм руками, зупиняємо, водій підтверджує що в Ош. Просимо його заїхати з нами назад в табір, там забираємо гроші і документи і їдемо з ним вниз. Якби не встигли, чекали б до завтра. П’ята вечора – ага, ага.

В маршрутці порожньо. Крім нас лише одна місцева студентка, яка вчить російську мову щоб знайти своє місце в житті. Так само, як в нас – англійська. В дорозі просимо водія зупинитись купити пива в юрті, а вже під Ошем – диню і персики.

Він же і підказав будиночок, де можна зупинитись. Власниця трохи дура, але нам всього на півночі. Нікуди йти не хочеться, навіть в ресторан на гарячу вечерю. Поміняли зворотні квитки на ранок, поїли диню, помились – і спати. І бачити сни про хату.

Післямова

Кашель пройшов лише майже через місяць. Ноги затерпали ще півтора місяця. Найголовніший висновок – на таку висоту можна ходити. При нормальній акліматизації все було б окей. Націлюємось на 8к?

1 Comment so far

  1. Pingback: пік леніна

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *